Коротко про походження терміну «дача» та соціо-культурний феномен.
Вперше слово «дача» з’являється в літописах починаючи з ХІІ ст. Означає воно щось дане, дароване. Це стосується, як матеріальних речей - грошей, одягу, прикрас, так і земельних наділів.
Ця практика набула поширення в Володимиро-Суздальському князівстві, а згодом і в Московському. Коли князі, а згодом – царі, робили подарунки своїм підданим за вірну службу. Правда був і зворотний процес, коли «дачу» робили чиновникам за певні послуги.
Найбільш відомий і на той час найбільший за масштабами «дачний» процес був при Петрі І. Коли він роздав підлеглим по 46 га (100Х1000 саженів) біля Петербурга.
Поступово, починаючи з першої половини XIX ст., термін «дача» трансформується з права володіння або користування земельною ділянкою до позначення заміського житла на літній період.
З середини XIX ст. відпочинок за містом набирає обертів і стає невід’ємним атрибутом міщан Петербурга, Москви, Києва та Варшави. Пов’язано це із розвитком залізничного сполучення і збільшенням кількості середнього класу, як зараз ми би їх назвали. І те що раніше було притаманно найвищій аристократії, поступово йде в маси. З’являються місцеві та іноземні інвестори, як купують чи винаймають в оренду земельні ділянки і будують там дачні будинки для сезонного заробітку. Відголоски цих процесів ми бачимо в п’єсі О. Чехова «Вишневий сад».
Саме в цей період за «дачею» міцно закріплюється образ, який тримається і досі, як другорядного заміського будинку для відпочинку в теплий період року.
Як правило вони були дерев’яні, одно-дво-поверхові площею від 300 кв.м.
Окрім будинку жодних господарських будівель не споруджували. Адже дача – для відпочинку, а не для господарської діяльності. На ділянках нічого не вирощували, окрім фруктових дерев. Відповідно було налагоджено постачання дачних поселень всім необхідним для життя та відпочинку. На ділянках забори не встановлювали. Це було зумовлено одноманітним соціокультурним складом поселень, а відповідно і високим рівнем довіри.
З приходом до влади більшовиків в 1917 році, дачництво, як масовий елемент зникає і трансформується. Цивільним кодексом було закріплено положення про те, що радянський громадянин міг мати лише одне житло. Дача закріплювалась, як місце літнього відпочинку. Дачі виділяли у тимчасове користування тільки вищому партапарату, а з 30-х років ще й письменникам та культурним діячам. Під Києвом в Конча-Заспі та Межигір’ї виникають дачні поселення вищого керівництва республіки, а в Ірпені поселення письменників.
З 1950-х років розпочалась програма створення дачних товариств для робочого класу. Земля, як і самі будинки належали дачно-будівельним кооперативам. За Хрущова набула поширення програма виділення дачникам по 6 сот. землі. Розмір дачі обмежувався 12-25 кв.м. Але радянські дачники навчились обходити ці обмеження прибудовуючи другий поверх у вигляді мансарди (під дахом). Лише за часів Горбачовської перебудови було знято обмеження на архітектуру дач.
Після розпаду СРСР в законодавстві незалежної Україні було закріплено три правових типи заміських будинків, які відрізняються між собою тільки на папері – це житлові будинки, дачні та садові. Житлові – це будинки для постійного проживання в містах та селах. Садові будинки – це масові поселення радянських садових товариств, ті що завжди називали дачами. Дачні будинки – нова вигадана форма будівництва в рекреаційних зонах, який присвоєно знайому назву. А фактично між собою нічим не відрізняються.
Юридичні консультації та послуги з нерухомості - https://stargorod.kiev.ua/poslugy-nerukhomist-stargorod